advokatdanilchuk@gmail.com
м.Заліщики, Чортківського району, Тернопільської області , вул . С. Бандери,15 «а».

Підпишіться на нас:

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/7E43D157-E36D-4164-811A-761FF9330D30-640x360.jpeg

Однак, до розгляду по суті дана справа так і не дійшла. Позовна заява ухвалою суду була залишена без розгляду.

Доречі перебування справи на стадії підготовчого провадження в момент винесення ухвали суду, в подальшому відіграло вирішуючу роль під час касаційного перегляду.

Як вбачається із судових рішень, позов було подано у грудні 2019 р. В суді першої інстанції підготовче судове засідання з розгляду справи призначалось вісім разів. Однак, належним чином повідомлений позивач та його адвокат зявились лише на одне з них. У зв’язку з такою поведінкою позивача, а також зважаючи на те, що підготовче судове засідання так і не було проведене належним чином, суд першої інстанції, прийняв рішення про залишення позовної заяви без розгляду, на підставі п. 3 ч.1 ст. 257 ЦПКУ.

В суді апеляційної інстанції позивач, він же скаржник, наголошував на тому, що причини його неявки у судові засідання були поважними, а суд першої інстанції цього не врахував. Однак, за результатами апеляційного перегляду, ухвала залишилась без змін. Суд відмовив у задоволенні скарги з тих підстав, що поважність причин повторної неявки позивача до суду не впливає на законність прийнятого рішення, а положення п. 3 ч.1 ст. 257 ЦПКУ, можуть бути застосовані судом як в підготовчому засіданні, так і під час слухання справи по суті.

Отже, касаційне провадження відкрито, щодо оцінки суто процесуальних питань, а саме стосовно правильності застосування судами п. 3 ч.1 ст. 257 ЦПКУ.

ВС проаналізувавши ст. 189, 197, 198, 223 ЦПКУ дійшов до висновку про те, що підготовче провадження має бути проведено протягом встановлених строків, а неявка належним чином повідомленого про дату та час підготовчого засідання позивача за загальним правилом не перешкоджає проведенню підготовчого засідання.

При цьому безпосередній розгляд справи відбувається у судових засіданнях (ст. 211 ЦПКУ).

Аналіз змісту п. 3 ч.1 статті 257 ЦПК Українисвідчить про те, що залишення позовної заяви без розгляду з цієї підстави може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання.

ВС роз’яснив, встановивши, що належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання, суд першої інстанції, повинен був закрити підготовче провадження у справі відповідно до п.3 ч.2 ст. 200 ЦПК Українита призначити справу до судового розгляду по суті. З огляду на те, що вищезазначені процесуальні дії судом виконані не були, суди дійшли помилкового висновку про залишення позову без розгляду на підставі п. 3 ч.1 ст.257 ЦПК України, оскільки зазначені положення підлягають застосуванню лише під час проведення розгляду справи по суті у судовому засіданні.

З урахуванням зазначеного, ВС скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на розгляд до суду першої інстанції.

Аналізуйте судове рішення: Зловживання правом чи захист прав? Чи може залишення позову без розгляду бути зловживанням та підставою для стягнення судових витрат?(ВС/КЦС у справі №521/3011/18 від 14.01,2021 р.)

Повторна неявка позивача є підставою для залишення позову без розгляду навіть за наявності поважних причин такої неявки (ВС/КЦС № 310/12817/13 від 22.05.2019)

Суд може залишити скаргу, заяву, клопотання без розгляду або повернути їх, якщо вони містять нецензурну лексику, образливі і лайливі слова, символи, вчинення інших дій, що свідчать про очевидну неповагу (ВП ВС,№ 9901/324/19,07.11.19)

Апеляційна скарга залишається без руху, а не повертається ВІДРАЗУ без розгляду, якщо апелянтом не додано документу на підтвердження повноважень підписанта – ст. 260 ГПК України (ВС/КГС у справі № 910/3826/19 від 17 вересня 2019 р.)

Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 598/2250/19

провадження № 61-19688св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого – Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідачі: служба у справах дітей Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області, Збаразька районна державна адміністрація Тернопільської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області, у складі судді Гудими І. В., від 09 жовтня

2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Сташківа Б. І., Хоми М. В., від 24 грудня 2020 року.

Короткий зміст позовної заяви

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до служби

у справах дітей Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області, Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення (висновку) районної комісії з питань захисту прав дитини Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області від 02 грудня

2019 року про встановлення ОСОБА_2 годин спілкування з дитиною, рішення (висновку) служби в справах дітей Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області від 29 листопада 2019 року про встановлення ОСОБА_2 годин спілкування з дитиною, розпорядження голови Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області від 10 грудня 2019 року про встановлення

ОСОБА_2 спілкування з дитиною та зобов`язання вчинити певні дії.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 09 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що належним чином повідомлений про день, час і місце розгляду справи позивач в підготовче судове засідання не з`явився та не подав заяву про розгляд справи за його відсутності. Також районний суд виходив із того, що з часу відкриття провадження у справі (03 січня 2020 року) і станом на 09 жовтня 2020 року підготовче судове засідання не було проведене належним чином у зв`язку з неявкою позивача, хоча останній належним чином був повідомлений про дату проведення та відкладення усіх підготовчих засідань, що підтверджується наявними в матеріалах справи заявами позивача.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 09 жовтня

2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що положення статті 257 ЦПК України мають універсальний характер та підлягають застосуванню у підготовчому судовому засіданні, виходячи з системного тлумачення норм ЦПК України, які дозволяють приймати відповідні судові рішення й у підготовчому судовому засіданні, зокрема пункт 1 частини другої статті 200 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині неврахування судом поданої ним заяви про відкладення судового засідання, призначеного на 09 жовтня 2020 року, посилаючись на те, що приписи пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК не вказують на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 09 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 761/8849/19, щодо неправомірності залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з повторною неявкою належним чином повідомленого про дату та час судового засідання позивача на стадії підготовчого провадження. Також, на думку заявника, підставою для залишення позову без розгляду є повторна неявка позивача без повідомлення причини неявки, а не визнання судом причин неявки неповажними. Заявник вважає, що матеріали справи не містять доказів про те, що неявка позивача перешкоджала вирішенню спору, явка позивача судом обов`язковою не визнавалась.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить суд залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення – без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 03 січня 2020 року відкрито провадження у справі позовом ОСОБА_1 до служби в справах неповнолітніх та дітей Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області, Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення (висновку) районної комісії з питань захисту прав дитини Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області від 02 грудня 2019 року про встановлення ОСОБА_2 годин спілкування з дитиною, рішення (висновку) служби в справах дітей Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області

від 29 листопада 2019 року про встановлення ОСОБА_2 годин спілкування з дитиною, розпорядження голови Збаразької районної державної адміністрації Тернопільської області від 10 грудня 2019 року про встановлення ОСОБА_2 спілкування з дитиною та зобов`язання вчинити певні дії.

Підготовче судове засідання з розгляду справи призначалися на 24 січня 2020 року, 25 лютого 2020 року, 24 березня 2020 року, 07 травня 2020 року; 04 червня 2020 року; 09 липня 2020 року, 03 вересня 2020 року, 09 жовтня 2020 року.

Позивач ОСОБА_1 та його представник – адвокат Майка М. Б. приймали участь в підготовчому судовому засіданні 24 січня 2020 року.

Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 24 січня 2020 року залучено до участі у справі ОСОБА_2 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Підготовче судове засідання відкладено на 25 лютого 2020 року.

Згідно розписки від 24 січня 2020 року ОСОБА_1 та його представник – адвокат Майка М. Б. були повідомлені про розгляд справи на 25 лютого 2020 року.

21 лютого 2020 року на адресу суду від представника ОСОБА_1 –

Майки М. Б. надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із його участю в слідчих діях 25 лютого 2020 року.

Згідно протоколу засідання суду від 25 лютого 2020 року підготовче судове засідання відкладено на 24 березня 2020 року.

Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення від 28 лютого 2020 року представник позивача – адвокат Майка М. Б. був повідомлений особисто про розгляд справи 24 березня

2020 року.

Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення

ОСОБА_1 повернулося на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

20 березня 2020 року від позивача ОСОБА_1 на адресу суду надійшла заява про відкладення судового розгляду у зв`язку із запровадженням карантину на території України.

Згідно протоколу від 24 березня 2020 року розгляд підготовчого судового засідання відкладено на 07 травня 2020 року.

Протоколом від 07 травня 2020 року розгляд підготовчого судового засідання відкладено на 04 червня 2020 року.

28 травня 2020 року від позивача ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням карантину на території України.

Протоколом від 04 червня 2020 року розгляд підготовчого судового засідання відкладено на 09 липня 2020 року.

22 червня 2020 року від позивача ОСОБА_1 надійшла заява продовження строку розгляду справи та її відкладення у зв`язку із запровадженням карантину на території України.

Протоколом від 09 липня 2020 року розгляд підготовчого судового засідання відкладено на 03 вересня 2020 року.

17 серпня 2020 року від позивача ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку з запровадженням карантину на території України.

Протоколом від 03 вересня 2020 року відкладено підготовче судове засідання на 09 жовтня 2020 року.

Згідно письмової розписки від 03 вересня 2020 року представник

позивача – адвокат Майка М. Б. був повідомлений належним чином про розгляд справи 09 жовтня 2020 року.

Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення позивач ОСОБА_1 09 вересня 2020 року був повідомлений про розгляд справи 09 жовтня 2020 року.

18 вересня та 25 вересня 2020 року від позивача ОСОБА_1 надійшли заяви про відкладення розгляду справи у зв`язку з запровадженням карантину на території України.

07 жовтня 2020 року від позивача ОСОБА_1 на адресу суду надійшла заява про відкладення судового засідання, призначеного на 09 жовтня

2020 року, на іншу дату та час у зв`язку зі станом здоров`я. Від представника позивача – адвоката Майки М. Б. до суду відповідних клопотань та повідомлень про причини його неявки не надходило.

09 жовтня 2020 року ОСОБА_1 та його представник – адвокат Майка М. Б. у підготовче судове засідання не з`явилися.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Статтею 196 ЦПК України передбачено, що для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.

Дата і час підготовчого засідання призначаються суддею з урахуванням обставин справи і необхідності вчинення відповідних процесуальних дій.

Положеннями статті 189 ЦПК Українивизначено, що завданнями підготовчого провадження є: остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; з`ясування заперечень проти позовних вимог; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; вирішення відводів; визначення порядку розгляду справи; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду.

Підготовче засідання проводиться судом з повідомленням учасників справи (частина перша статті 197 ЦПК України).

Частиною другою статті 198 ЦПК Українипередбачено, що суд відкладає підготовче засідання в межах визначеного цим Кодексом строку підготовчого провадження у випадках: 1) визначених частиною другою статті 223 цього Кодексу; 2) залучення до участі або вступу у справу третьої особи, заміни неналежного відповідача, залучення співвідповідача; 3) в інших випадках, коли питання, визначені частиною другою статті 197 цього Кодексу, не можуть бути розглянуті у даному підготовчому засіданні.

За змістом частини першої, другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:

1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання;

2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексусудове засідання може відбутися без участі такої особи;

4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження;

5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Виходячи зі змісту вказаних процесуальних норм, підготовче провадження має бути проведено протягом встановлених строків, а неявка належним чином повідомленого про дату та час підготовчого засідання позивача за загальним правилом не перешкоджає проведенню підготовчого засідання.

Відповідно до частини першої статті 200 ЦПК України у підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті.

Згідно з частинами першою та другою статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні.

Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

За змістом пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Аналіз змісту пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України свідчить про те, що залишення позовної заяви без розгляду з цієї підстави може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання.

Подібні за змістом висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 756/15271/17 (провадження

№ 61-14373св19), від 11 березня 2020 року у справі № 761/8849/19 (провадження № 61-21428св19).

Частиною четвертою статті 263 ЦПК Українипередбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Встановивши, що належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання, призначене на 09 жовтня 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про залишення позову без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки зазначені положення підлягають застосуванню лише під час проведення розгляду справи по суті у судовому засіданні. Підготовче провадження у справі відповідно до пункту 3 частини другої статті 200 ЦПК України судом не було закрито, призначення справи до судового розгляду по суті за правилами процесуального законодавства не відбулося.

Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

У відповідності до частин третьої-четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

За таких обставин, колегія суддів суду дійшла висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права, зокрема позов залишено без розгляду у підготовчому засіданні, що суперечить вимогам пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, а тому касаційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу для розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 09 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року скасувати.

Справу направити на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/82CAECEB-5227-4031-87B7-59D0A869F5DE-640x360.jpeg

Аналогія закону та аналогія права допускається для застосування адміністративним судом виключно з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень та лише у випадку взагалі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/23179/19.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернувся до суду із позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України за участю третіх осіб: Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області (далі також – третя особа 1), Дачно-будівельного кооперативу «Трудовий відпочинок» (далі також – третя особа 2), в якому просило визнати протиправними рішення головного інспектора будівельного нагляду від «Про анулювання дозволу на виконання будівельних робіт» та наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про анулювання дозволу на виконання будівельних робіт».

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва позов задоволено у повному обсязі. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду міста Києва рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС зазначили, що відповідно до частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Таким чином, аналогія закону та аналогія права допускається для застосування адміністративним судом виключно з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень та лише у випадку взагалі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини.

Водночас ВС зазначив, що аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Зважаючи на наведене, встановивши, що підставою прийняття оспорюваного рішення головного інспектора будівельного нагляду Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про анулювання дозволу на виконання будівельних робіт» (на підставі якого у подальшому було винесений і оспорюваний наказ відповідача) була відсутність реєстрації містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, суд апеляційної інстанції, зазначивши про правомірність застосування в цьому випадку пункту четвертого частини шостої статті 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та у такий спосіб застосувавши до спірних правовідносин аналогію закону, порушив норми процесуального права, а саме положення частини шостої статті 7 КАС України, згідно з якою, зокрема, аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади.

Враховуючи викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає помилковими мотиви суду апеляційної інстанції щодо наявності у суб’єкта владних повноважень законодавчо визначених повноважень на анулювання дозволу на виконання будівельних робіт у зв’язку із самостійно стверджуваним фактом відсутності реєстрації містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки. У цьому випадку, приймаючи оспорювані рішення та наказ, суб’єкт владних повноважень діяв не на підставі та не в порядку, передбаченому чинним законодавством, оскільки відповідних підстав та порядку реалізації спірних повноважень на час виникнення спірних правовідносин між сторонами законом визначено не було, а відтак оскаржувані рішення суб’єктів владних повноважень, підставою прийняття яких є виключно аналогія закону, не відповідають критеріям, визначеним у статті 2 КАС України.

Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/CBB153F7-182E-4A48-872E-1C7F209EE27E.jpeg

Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — КОВТУНОВИЧА М.І.,
суддів: ІВАНЕНКА І.В., ЛУГАНСЬКОГО Ю.М. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 1.07.2020 та ухвалу Донецького апеляційного суду від 22.09.2020 у кримінальному провадженні, унесеному до ЄРДР, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, уродженця м.Краматорська Донецької області та жителя цього міста (Адреса 1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 Кримінального кодексу.

Зміст судових рішень і встановлені судами обставини

За вироком Слов’янського міськрайонного суду від 1.07.2020 Особу 1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 КК, та виправдано за недоведеністю, що в його діянні є склад кримінального правопорушення.

Донецький АС ухвалою від 22.09.2020 залишив вирок без змін.

Особу 1 обвинувачено в тому, що він, працюючи на посаді заступника голови Слов’янської міської ради Донецької області, будучи представником органів місцевого самоврядування й особою, яка займає відповідальне становище, одержав неправомірну вигоду для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, дій з використанням наданого йому службового становища, що поєднане з вимаганням неправомірної вигоди, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 КК.

Так, Особа 1 обвинувачувався в тому, що вимагав та 15.11.2016 отримав за посередництва Особи 2 неправомірну вигоду в сумі 150000 грн. від Особи 3 за сприяння в перемозі останнього в торгах (аукціоні) для придбання нежитлової будівлі та споруд, розташованих за Адресою 2, які перебували на балансі відділу освіти Слов’янської міськради.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам провадження, неправильно дану оцінку доказам та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати постановлені щодо Особи 1 рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначає, що суд виправдав Особу 1 на двох самостійних підставах: по-перше, наданих стороною обвинувачення доказів не достатньо для доведення вини обвинуваченого; по-друге, у діях Особи 1 відсутній склад кримінального правопорушення, а це, на думку сторони обвинувачення, суперечить вимогам ст.373 Кримінального процесуального кодексу. Водночас місцевий суд, указуючи на те, що обвинувачення не ґрунтується на належних, допустимих і достатніх доказах, не сказав, які конкретно докази є недопустимими, неналежними й на якій підставі. Крім того, прокурор зазначає, що суд дав неправильну оцінку розмові, зафіксованій у протоколі про результати аудіо-, відеоконтролю особи від 22.11.2016, оскільки вона в сукупності з іншими доказами розкриває спрямованість дій виправданого і його обізнаність із фактом передавання коштів Особі 3. Також суд здійснив неправильний аналіз розмови Особи 1з Особою 2, яка, на думку сторони обвинувачення, спростовує показання виправданого стосовно того, що він не знав про вміст папки. Прокурор уважає, що судами не дано належної оцінки показанням ключового свідка Особи 2, відеозапису його розмови з Особою 1 у момент передачі коштів, обшуку кабінету, в якому знайшли неправомірну вигоду, факту вилучення в Особи 4 усієї суми неправомірної вигоди. На переконання прокурора, зазначені обставини усувають сумніви стосовно того, що Особа 1 знав про неправомірну вигоду та мав намір її отримати. Крім того, сторона обвинувачення зазначає, що місцевий суд, дійшовши висновку про відсутність у діях Особи 1 складу інкримінованого правопорушення з огляду на положення ч.3 ст.337 КПК, міг самостійно змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення на менш тяжкі, зокрема передбачені в стст.190, 364, стст.15, 27 ст.369 КК, та ухвалити обвинувальний вирок.

Також апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду в апеляційному порядку, усупереч ст.419 КПК не дав належної оцінки доказам, безпідставно погодився з висновком місцевого суду, не перевірив доводів, викладених в апеляційній скарзі прокурора, унаслідок чого залишив виправдувальний вирок без змін. За твердженням прокурора, апеляційний суд безпідставно погодився з висновком місцевого суду стосовно тієї обставини, що 24.10.2016 Особа 1 перебував поза межами будівлі Слов’янської міськради та Особа 2 не міг погоджувати суму неправомірної вигоди, яку мав передати Особі 3.

Указані порушення, на думку прокурора, зокрема неправильне тлумачення досліджених доказів, наявність у вироку припущень, призвели до помилкових висновків суду про недоведення вини Особи 1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

У письмовому запереченні на касаційну скаргу прокурора виправданий Особа 1, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів, просить залишити її без задоволення, а постановлені щодо нього судові рішення — без зміни.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Титаренко Ю.О., давши відповідні пояснення, підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.

Виправданий Особа 1 та його захисник Мурадов А.Л. заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора, просили залишити судові рішення без зміни <…>.

МОТИВИ СУДУ

Як убачається зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі стcт.433, 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі прокурора, про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які були допущені судами першої та апеляційної інстанцій та призвели до безпідставного виправдання Особи 1 за ч.3 ст.368 КК, є безпідставними з огляду на таке <…>.

З матеріалів провадження вбачається, що місцевий суд повно й усебічно розглянув обставини провадження, проаналізував зібрані органом досудового розслідування докази, які перевірив і належним чином оцінив із точки зору допустимості, належності, достовірності, а сукупність доказів — із точки зору достатності, та дійшов правильного висновку, що обвинувачення Особи 1 ґрунтується лише на припущеннях і не підтверджується об’єктивними, достатніми доказами, здобутими в ході досудового слідства й наданими стороною обвинувачення суду.

Зокрема, місцевий суд проаналізував показання:

Особи 1, який заперечив свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та сказав, що до його обов’язків як заступника міського голови не належить організація та проведення аукціону для відчуження майна комунальної власності, жодної неправомірної вигоди за це він не вимагав та не отримував;

— свідків: Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8 та Особи 9.

Крім того, місцевий суд дослідив і належним чином оцінив із дотриманням вимог ст.23, 94 КПК письмові докази в кримінальному провадженні, серед яких:

документи, які регламентують службові обов’язки заступника міського голови Особи 1, рішення Слов’янської міськради від 2.12.2015 №17-II-7, рішення цієї ж ради «Про розподіл обов’язків між міським головою, заступниками міського голови та керуючим справами виконкому» від 4.12.2015 №616;

документи щодо порядку здійснення приватизації комунального майна, у тому числі нежитлової будівлі та споруд, розташованих за Адресою 2, визначення її вартості, організації та проведення аукціону й визначення його переможця;

також процесуальні документи й речові докази: заяви Особи 3 та Особи 2 про вимагання в них матеріальної вигоди та залучення їх до конфіденційного співробітництва;

протоколи слідчих і негласних слідчо-розшукових дій, а саме:

за результатами НС(Р)Д аудіо-, відеоконтролю особи від 22.11.2016 щодо подій, які відбулися 22.11.2016 за участю Особи 3, Особи 6, Особи 2 та Особи 5;

за результатами аудіо-, відеоконтролю Особи 2 від 22.11.2016, згідно з яким відображено події, які відбулися 14.11.2016 за участю Особи 3, Особи 2 та Особи 5;

за результатами НС(Р)Д аудіо-, відеоконтролю Особи 2 від 22.11.2016 щодо події, яка мала місце 15.11.2016 за участю Особи 3, Особи 4 й Особи 2;

тимчасового доступу до речей і документів від 18.01.2017, яким установлено з’єднання мобільних номерів Особи 3, Особи 5, Особи 2, Особи 6 та Особи 10;

огляду місця події від 15.11.2016, згідно з яким в Особи 4 виявлені гроші в сумі 150000 грн.;

за результатами аудіо-, відеоконтролю Особи 1від 15.11.2016 щодо Особи 2 та Особи 1;

обшуку від 15.11.2016, згідно з яким у службовому кабінеті Особи 1 у шафі в папці виявлено кошти в сумі 149600 грн.;

тимчасового доступу до речей та документів від 30.01.2017, щодо з’єднань мобільного номера Особи 1 у період з 15.10 до 20.11.2016;

проведення негласної слідчої дії — контролю за скоєнням злочину від 14.11.2016, згідно з якою Особі 3 вручена заздалегідь виготовлена довідка «Укрсиббанку» від 7.11.2016 №63/56-3-403-18;

також протоколи огляду документів і речових доказів.

За наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв’язку, місцевий суд дійшов висновку про недоведеність того, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення.

Обґрунтував цей висновок суд тим, що в Особи 1 відсутні службові повноваження щодо прийняття рішень про приватизацію майна комунальної власності, визначення способу його приватизації, його оціночної вартості, а також порядку проведення аукціону, визначення його учасників і переможців.

Так, повноваження щодо прийняття рішення про здійснення приватизації об’єкта й визначення способу приватизації належить Слов’янській міськраді, і це рішення приймається на сесії депутатами. Продавцем об’єктів малої приватизації, що перебувають у комунальній власності, є орган приватизації, а саме — управління комунальної власності міськради. Після ухвалення рішення міською радою про приватизацію певного об’єкта процедура підготовки документів для приватизації покладається на управління комунальної власності. Саме це управління здійснює підготовку проектів рішень щодо способу приватизації, проведення конкурсного відбору суб’єкта оціночної діяльності (який проводить оцінку майна, що підлягає приватизації) та укладає договір із ліцитатором.

Місцевий суд установив, що міськрадою було обрано спосіб приватизації (нежитлової будівлі та споруд, розташованих за Адресою 2) — аукціон і визначено, що його проведення здійснюється за наявності не менше двох учасників. Аукціон проводиться ліцитатором, який діє відповідно до вимог законодавчих і нормативних актів з питань приватизації.

До службових повноважень Особи 1 входило лише кураторство управління комунальної власності, яке діяло тільки на виконання рішень міськради, не маючи самостійних владних повноважень для визначення об’єктів приватизації та способу здійснення такої приватизації.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до повноважень заступника міського голови Особи 1 не входило визначення майна комунальної власності, яке підлягає приватизації, обрання способу здійснення приватизації, оцінки майна, а також організації, проведення аукціону та визначення його переможця й він не міг вплинути на підставі свого службового становища на інших осіб щодо цих рішень, що виключає вчинення Особою 1 будь-яких дій з використанням свого службового становища, як уважала доведеним сторона обвинувачення, спрямованих на перемогу Особи 3 в аукціоні для приватизації нежитлової будівлі та споруд, розташованих за Адресою 2.

Більше того, як установив місцевий суд, аукціон щодо приватизації вказаної нежитлової будівлі та споруд так і не був проведений через відсутність жодного учасника.

Письмові докази, зібрані органом досудового розслідування, якими прокурор підтверджував висунуте Особі 1 обвинувачення, у тому числі протоколи, складені за результатами слідчих та НС(Р)Д, по суті, стосуються таких фактів:

повідомлення Особою 2 Особі 3 про необхідність надання останнім 10% (150000 грн.) від оціночної вартості об’єкта нерухомості керівництву Слов’янської міськради,

вручення цих грошей Особою 3, передача їх останнім Особі 4 та вилучення цих грошей у неї,

вручення грошей Особі 2 і залишення їх останнім у кабінеті Особи 1 та вилучення вказаних грошей у його кабінеті.

Проаналізувавши такі письмові докази, місцевий суд дійшов висновку, що вони містять між собою, а також з показаннями свідків сторони обвинувачення — Особи 3 і Особи 2 — суттєві суперечності та не є достатніми для доведення винуватості Особи 1 у вчиненні інкримінованого правопорушення за обставин, викладених в обвинувальному акті.

Такі висновки місцевий суд обґрунтував тим, що стороною обвинувачення не доведено перебування Особи 1 у своєму службовому кабінеті 24.10.2016 в той час, коли, за версією органу досудового розслідування, він перебував у цьому кабінеті та повідомив Особі 2 про необхідність передачі йому Особою 3неправомірної вигоди в сумі 10% (150000 грн.) від вартості об’єкта нерухомості для перемоги останнього в аукціоні.

Як установив суд, Особа 2 з указаною метою зайшов до приймальні заступників міського голови, де розташований і кабінет Особи 1, був там з 15:45 до 15:59, тоді як за інформацією, наданою ПрАТ «МТС Україна», телефон Особи 1цього дня о 15:52 перебував за адресою: м.Слов’янськ, вул. Леніна, 48 — і з нього були здійснені дзвінки, що дозволило суду зробити висновок про перебування Особи 1 у цей час поза межами міськради, що у свою чергу узгоджується з показаннями свідка Особи 7, згідно з якими цього дня, у другій його половині, Особа 1 був поза межами свого робочого місця.

Крім того, прокурор не довів, що свідок Особа 4, отримуючи кошти від Особи 3, діяла за вказівкою Особи 1, а, проаналізувавши відносини між Особою 1, Особою 2 і Особою 4 з урахуванням наданих ними суду показань та інформації, зафіксованій в протоколах слідчих дій, місцевий суд дійшов умотивованого висновку про отримання Особою 4 грошей від Особи 3 саме за проханням Особи 2.

Також за висновком місцевого суду сторона обвинувачення не довела, що, коли Особа 2залишав у кабінеті Особи 1 папку з грошима, останній знав і усвідомлював, що в ній містяться гроші, передані нібито Особі 2 Особою 3.

Сам факт вилучення в кабінеті Особи 1згаданих грошей визнаний судом таким, що беззаперечно не вказує на винуватість останнього у висунутому обвинуваченні.

Крім того, суд також зазначив, що стороною обвинувачення не надано жодного доказу, який би підтверджував наявність у діях Особи 1такої кваліфікуючої ознаки, як вимагання.

З вироку місцевого суду вбачається, що цей суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, і дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність того, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення, зазначивши в мотивувальній частині вироку правові підстави для виправдання.

Такі висновки місцевого суду достатнім чином мотивовані й ґрунтуються на даних, належно перевірених у судовому засіданні та наведених у вироку.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку за апеляційною скаргою прокурора, доводи в якій є аналогічними доводам, викладеним у його касаційній скарзі, визнав ці висновки місцевого суду обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

При цьому суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, щодо необґрунтованого виправдання Особи 1 і вмотивовано визнав їх такими, що не відповідають зібраним у кримінальному провадженні доказам. Апеляційний суд проаналізував такі доводи, дав на них вичерпні відповіді та, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, згідно з вимогами ст.419 КПК зазначив в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими.

Зокрема, суд апеляційної інстанції на підтвердження невмотивованості доводів прокурора послався на те, що місцевий суд ретельно перевірив наявні докази, на підставі яких Особі 1 було висунуто обвинувачення, з дотриманням вимог ст.94 КПК оцінив кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності й достатності та правильно дійшов висновку про недоведеність, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 КК.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, уважає їх правильними. Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і вмотивованість цих висновків касаційна скарга прокурора не містить.

Доводи прокурора про те, що суд, виправдовуючи Особу 1, усупереч положенням ст.373 КПК зазначив дві самостійні підстави для його виправдання та не вказав, які докази сторони обвинувачення є недопустимими, неналежними й на якій підставі, ВС уважає необґрунтованими.

З вироку вбачається, що місцевий суд не визнавав доказів недопустимими та неналежними, як наголошує прокурор, а дійшов висновку про недостатність доказів, наданих стороною обвинувачення, для доведення того, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення за обставин, викладених в обвинувальному акті.

Більше того, суд першої інстанції як у мотивувальній, так і в резолютивній частинах вироку чітко вказав на недоведеність, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення, що відповідно до положень п.3 ч.1 ст.373 КПК є підставою для ухвалення виправдувального вироку, і саме на цій підставі виправдав Особу 1.

Неспроможними є й доводи прокурора, що судами не дано належної оцінки показанням ключового свідка Особи 2, оскільки суд у вироку навів аналіз його показань, наданих у судовому засіданні, у взаємозв’язку з іншими доказами та зазначив докладні мотиви визнання показань цього свідка в певній частині недостовірними, а в іншій частині такими, що не підтверджують винуватість Особи 1.

Відхиляє суд касаційної інстанції й доводи прокурора, що місцевий суд, дійшовши висновку про недоведеність, що в діянні Особи 1 є склад інкримінованого йому правопорушення, з огляду на положення ч.3 ст.337 КПК міг самостійно змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення на менш тяжкі, зокрема передбачені в стст.190, 364, 15, 27, 369 КК й ухвалити обвинувальний вирок.

Дійсно, положеннями ч.3 ст.337 КПК передбачено, що з метою ухвалення справедливого рішення та захисту прав людини та її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Разом з тим ці положення не вказують на те, що в разі непідтвердження за результатом судового розгляду висунутого особі обвинувачення сторона обвинувачення може очікувати, що суд самостійно віднайде в діях цієї особи бодай якийсь інший злочин і ухвалить обвинувальний вирок, оскільки саме доведення перед судом винуватості особи в скоєнні злочину є прямим обов’язком сторони обвинувачення.

Отже, наведені в касаційній скарзі прокурора доводи не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять переконливих доводів, які би дозволили Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

З урахуванням викладеного ВС дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими та за змістом відповідають вимогам стст.370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів не встановила.

З урахуванням наведеного колегія дійшла висновку, що касаційну скаргу прокурора необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо Особи 1 рішення — без зміни.

Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Вирок Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 1.07.2020 та ухвалу Донецького апеляційного суду від 22.09.2020 щодо Особи 1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора — без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/0-02-05-9c2d164408512c2f4452969ec57a6047bf1124b8bd862803e9be1b1a9c3c1e6a_68cb491d-640x360.jpg

Плануєте набути у власність будинок? Але як бути з земельною ділянкою на якій він розташований? Як узаконити свої права на неї?

На початку лютого 2021 року Парламент прийняв Закон № 0850 щодо механізму реалізації принципу єдиної правової долі земельної ділянки та розміщеного на ній об’єкта нерухомості.  За цим законом земельна ділянка «автоматично» слідує за нерухомістю, зведеною на ній. Тобто особа, набуваючи права на будинок, має право набути  також право на земельну ділянку, на якій  він збудований.

Як відтепер реалізовуватиметься передбачена Законом «автоматичність»

Протягом 10 днів з дня державної реєстрації  права власності на об’єкт нерухомості — будинок, новий власник зобов’язаний звернутися до власника земельної ділянки з пропозицією передати йому у користування земельну ділянку під об’єктом нерухомості.

Власник зобов’язаний прийняти таку пропозицію та письмово повідомити попереднього користувача земельної ділянки про набуття права власності на будинок набувачем (власником нерухомості).

Не пізніше 30 днів з дня державної реєстрації права власності на будинок, власник земельної ділянки та попередній користувач зобов’язані розірвати договір, на підставі якого попередній користувач набув земельну ділянку в користування. Після чого, набувач та власник такої ділянки укладають відповідний договір про передачу ділянки у користування набувачу.

Якщо ж земельна ділянка перебуває в постійному користуванні, то орган виконавчої влади/місцевого самоврядування зобов’язаний не пізніше 30 днів з дня держреєстрації права власності на будинок за новим власником передати йому у користування таку земельну ділянку, попередньо припинивши право постійного користування за попереднім користувачем.

Крім цього, важливими є положення, які передбачають, що невиконання попереднім користувачем,  власником земельної ділянки та компетентними органами вказаних вимог можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Проблемні питання, що зумовлює Закон:

Закон «присвоює» земельній ділянці новий статус: похідний від нерухомості — з набуттям права власності на будинок до особи переходять також і права на земельну ділянку, на якій вона розташована. Однак, це не узгоджується з законодавчо закріпленим статусом земельної ділянки, як самостійного об’єкта цивільних прав. Щобільше, Основний закон визначає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Закон не містить положень, що вказували б на земельну «амністію», тобто поширення його дії на правочини щодо нерухомого майна, які були укладені до його прийняття. А за загальним правилом, закони не мають зворотної дії в часі.

Автоматичний перехід права користування земельною ділянкою (право оренди) порушує права попереднього орендаря. Адже законодавством закріплено його переважне перед іншими особами право на укладення договору найму на новий строк і на придбання орендованого майна в разі його продажу.

На додаток, автоматичний перехід права власності надає «зелене світло» для рейдерського захоплення земельних ділянок. Адже фактично, якщо особа звела на ділянці будинок, без попереднього узаконення прав на земельну ділянку, на якій зведено такий об’єкт, надалі оформила право власності на зведений будинок, то така особа отримує беззаперечне право й оформити свої права на таку земельну ділянку, що є недопустимим.

Отже, новий Закон з однієї сторони сприятиме спрощенню механізму реалізації принципу єдиної правової долі земельних ділянок та розташованих на них об’єктів нерухомості. А з іншої зумовить ряд законодавчих колізій. Тому робити завчасні висновки щодо доцільності й ефективності такого закону ще рано, як-то кажуть «час покаже»…

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/DAEE9A38-81E1-4EA0-8BB3-BE238BA09F77.jpeg

У житті часто трапляються випадки, в яких особи вчиняють один правочин для приховання іншого. Наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна оформляється як договір дарування тощо. Таке явище має назву удаваний правочин та часто зустрічається в господарських та цивільно-правових відносинах.

Законодавець визначає правочин удаваний, як такий, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони вчинили насправді.

Внаслідок укладення удаваних правочинів можуть порушуватись права третіх осіб, які не є стороною таких правочинів. У зв’язку з цим, з метою відновлення порушених прав виникає потреба у зверненні до суду з позовною заявою про визнання правочину удаваним.

Тож виникає питання: як довести удаваність правочину при зверненні з позовною заявою до суду?

Довести в суді удаваний характер вчиненого правочину складно, оскільки зазвичай такі правочини укладаються між особами, що перебувають у довірливих відносинах одна з одною. При цьому, при укладенні удаваного правочину сторони переслідують ту ж мету, якої б вони досягли при укладенні правочину, який насправді вчиняють.

У цій статті визначимо, які саме обставини підлягають доведенню позивачем в суді під час розгляду справи про визнання правочину удаваним, та що з цього приводу говорить нам судова практика.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у ст. 203 ЦК України.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, однак сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести:

1. факт укладання правочину, що на його думку є удаваним;

2. спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; 3. настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання правочину удаваним позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі №357/3132/15-ц, провадження № 61-16179св19).

Звертаючись з позовною заявою до суду слід долучити до неї письмові докази (документи), які можуть засвідчити факт перебування сторін оспорюваного договору в зовсім інших правовідносинах, аніж ті, які оформлено відповідним правочином. Доказами, що підтвердять обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, в залежності від предмету доказування, можуть бути показання свідків, зокрема, про виклик та допит яких має бути заявлено одночасно із зверненням до суду або під час судового засідання, електронне листування, висновками експертів, тощо.

Доволі часто суди відмовляють у задоволенні позовних вимог про визнання правочину удаваним.

Під час розгляду справи № 204/1764/17 Касаційний цивільний суд у складі ВС погодився з висновком апеляційного та районного судів, що позивачка не надала належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору дарування на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором дарування.

Зокрема, у справі № 183/3117/17 Касаційний цивільний суд у складі ВС зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову про визнання удаваним договору купівлі-продажу, суд першої інстанції, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що позивачем не доведено наявність правових підстав для визнання правочину удаваним.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій Касаційний господарський суд у складі ВС по справі № 910/11511/18 зауважив, що сама по собі вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору, зокрема у випадку звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній. Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не є ефективним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.

У справі №369/13479/2017 Київський апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження удаваності оспорюваних ним договорів, наявності у сторін договорів наміру приховати який-небудь інший правочин, доказів того, що він своїми власними коштами розрахувався за придбану нерухомість.

Шевченківський районний суд міста Києва відмовляючи у задоволені позовних вимог у справі №761/28759/18 вказав на те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових правовідносин, ніж ті, які передбачені оспорюваним договором. Також позивач не надала доказів що за її власні кошти було проведено розрахунок за квартиру.

У справі №523/13810/17 Суворовський районний суд міста Одеси відмовив у задоволенні позову про визнання правочину удаваним за недоведеністю позивачем того факту, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників договору.

А у справі №370/2219/19 суд констатував, що позивачем не доведено факту спрямованості волі сторін під час укладання договору на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені договором (Рішення Макарівського районного суду Київської області від 14 січня 2021року).

Як слідує з судової практики, основною причиною відмови судами у задоволені позовних вимог про визнання правочину удаваним є недоведення позивачем того, що воля сторін в правочині була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином та, що між сторонами настали інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені укладеним правочином.

Також суди відмовляють й в тому випадку, коли при зверненні до суду позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушених прав. Зокрема, доволі часто позивач звертаючись до суду просить визнати правочин недійсним з підстав його удаваності, що суперечить законодавству, оскільки суд встановивши удаваність правочину, визначає який насправді правочин вчинили сторони та застосовує відповідні норми законодавства які регулюють спірні правовідносини.

Отже, при зверненні до суду з відповідним позовом, слід звернути увагу, як на спосіб захисту порушених прав, так і на докази, якими підтверджуються обставини укладення удаваного правочину.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/0A22172E-9217-4702-9B69-1D0C5A81BC28.jpeg

Законодавством України встановлюються рівні права батька і матері при визначенні місця проживання дитини.

На практиці ж за однакових умов перевагу суд скоріше надасть жінці.

Справа, що пропонується до уваги цікава тим, що є однією з небагатьох, де в судовому порядку визначено місце проживання дітей з батьком.

Які ж обставини при цьому врахував суд?

Як вбачається з обставин справи, позивач та відповідачка мають трьох спільних дітей, двоє з яких залишилися жити з батьком. Третю дитину – молодшого сина відповідачка залишила жити за місцем її теперішнього проживання зі своїм співмешканцем. У спілкуванні з сином мати дитини позивачу відмовляє, дитина перестала відвідувати школу.

У своїх позовних вимогах позивач просив відібрати у відповідачки малолітнього сина, передати дитину на утримання та виховання йому та визначити місце проживання малолітніх дітей разом із ним.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги щодо визначення місця проживання дітей з батьком задоволено.

Судами було встановлено, що обидва батьки мають приблизно рівні можливості щодо забезпечення належного утримання та виховання своїх дітей, судом не встановлено обставин, які б категорично унеможливлювали проживання обох дітей з батьком чи з матір’ю. Вирішальними обставинами у розв’язанні цього конкретного спору став стан здоров’я старшого сина, який має істотні вади здоров’я та його чітка позиція і бачення свого місця проживання разом з батьком.

Опитування дітей апеляційним судом встановило їх бажання проживати саме з батьком.

Позиція ВС: ВС погодився з позицією судів нижчих інстанцій та зазначив, що аналіз норм законодавства та практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об’єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Також суд послався на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, де зазначено, що «тлумачення ч. 1 ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною.

Визначаючи місце проживання дітей, надавши належну оцінку усім обставинам справи, а саме, що і батьком, і матір`ю створено належні умови для виховання та розвитку дітей, суди, виходячи із найкращих інтересів дітей, встановивши, що двоє з дітей вже досить тривалий час проживають разом із батьком ВС зроблено висновок, що суди правильно визначили місце їхнього проживання саме разом з ним.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/7E43D157-E36D-4164-811A-761FF9330D30-640x360.jpeg

Під час розлучення перед чоловіком і дружиною доволі часто постає питання не лише про поділ майна, але й про поділ боргів. Саме боргові зобов’язання, яких вони набули у шлюбі, часто стають основною причиною виникнення затяжних судових спорів.

Одна річ, коли йдеться про боргові зобов’язання, які дійсно були набуті в період шлюбу, а зовсім інша, коли один із подружжя уникаючи рівнозначного розподілу спільного майна, намагається покласти на іншого «вигадані» ним боргові зобов’язання.

На практиці, як правило, це відбувається шляхом пред’явлення іншим з подружжя зустрічного позову, в якому він окрім запропонованого ним варіанту розподілу спільного майна, просить здійснити розподіл також й боргів, начебто набутих подружжям перед третіми особами в період шлюбу.

Незважаючи на те, що обидві сторони у спорі розуміють, що в дійсності, правовідносин, за якими виникли боргові зобов’язання ніколи не існувало, однак, це не позбавляє обов’язку заінтересованої сторони у процесуальний спосіб спростовувати існування боргових зобов’язань, що в протилежному випадку може призвести до покладення на кожного з подружжя солідарного обов’язку з їх виконання.

За яких умов борги, за правочином одного з подружжя, є спільними та підлягають розподілу?

Перш за все, для того щоб зрозуміти за яких умов боргові зобов’язання набуті одним з подружжя є спільними та, відповідно, підлягають поділу між сторонами, слід визначити період, коли чоловік та дружина проживали спільно сім’єю.

Правочин, на підставі якого виникли боргові зобов’язання повинен бути укладений під час шлюбу.

У справі № 367/7110/14-ц Верховний Суд вказав, що квартира, придбана за кредитні кошти, отримані подружжям під час шлюбу, відтак, право на це майно в рівних частках набули і позивач, і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судам роз’яснено, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Відповідно до положень ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Наведена норма кореспондується також з ч.4 ст.65 СК України, за якою договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Якщо наявність боргових зобов’язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов’язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Крім того, для визначення, чи є боргові зобов’язання, набуті одним з подружжя спільними та чи підлягатимуть вони врахуванню під час поділу майна, потрібно з’ясувати чи укладено договір в інтересах сім’ї, а не у власних, а також чи використано одержане за договором в інтересах сім’ї.

У разі, якщо, один з подружжя уклавши відповідний правочин, отримує кошти чи інше майно, яке використовує в інтересах сім’ї, то у іншого із подружжя виникає зобов’язання щодо повернення цих коштів. Однак, якщо кошти одержано для власних потреб, тоді таке боргове зобов’язання розподілу не підлягає.

Верховний Суд відзначив, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку про те, що спірне нерухоме майно, придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за кредитні кошти, які використані в інтересах сім`ї, а тому таке майно підлягає поділу між ними в рівних частинах (постанова Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі №320/3072/18).

Отже, умовою належності майна, яке одержане за договором одного із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім`ї, а не власні – не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Яким чином можна себе захистити від штучно створених проблем з розподілом «вигаданих» боргів?

Насамперед, правочин не підтверджує тих обставин, що кошти, які одержані на його виконання були реально витрачені на придбання майна, що є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд у постанові від 04.04.2018 року у справі № 1316/3987/12-ц вказав, що суди не дослідили у чиїх інтересах укладені договори позики та які докази свідчать, що саме вказані грошові кошти були витрачені на придбання спірних квартир.

Отже, власне, сам борговий документ не доводить того факту, що грошові кошти, які були отримані за цим документом, витрачено на придбання спільного майна, в результаті чого може виникнути спільний обов’язок з їх повернення.

В іншій постанові від 30.01.2019 року у справі № 372/1558/16-ц Верховний Суд вказав, що наявна в матеріалах справи розписка не дає підстав для висновку, що договір позики укладено в інтересах сім’ї, а одержані в борг грошові кошти витрачені в інтересах сім’ї, оскільки доказів про надання дружиною згоди на укладення договору позики, як і доказів про те, що вона знала про існування такого договору та про придбання спірних будинку й земельної ділянки за одержані в борг за розпискою грошові кошти, не надано.

Поряд з тим, для спростування факту укладення правочину, на підставі якого заінтересована сторона доводить, що виникли боргові зобов’язання, доцільно ініціювати призначення судово-технічної експертизи документу.

На вирішення експерта слід поставити питання: Чи виконано тексти документу та підписи в ньому у час, вказаний в документі? Чи відповідає давність виконання документу, вказаній у ньому даті? Чи виконано текст документу та підписи в ньому особою, яка вказана в документі або іншою особою?

У випадку, якщо дата зазначена в документі буде відмінною від установленого експертом часу створення цього документу, то це буде свідчити про те, що такий правочин в дійсності не вчинявся. При цьому, варто також звернути увагу на необхідності витребування оригіналів документів, оскільки експерт зможе зробити висновок лише на підставі оригіналів документів, а не їх копій.

Також, в залежності від конкретних обставин справи, доцільно також ініціювати допит осіб, які приймали участь в укладені правочину, за яким виникли боргові зобов’язання, оскільки правильно обрана тактика допиту зазначених свідків, дасть змогу установити розбіжність у їх показаннях та спростувати факт вчинення відповідного правочину.

product_15
product_14
product_13
product_12

Затінення кімнати в будинку навпроти внаслідок установлення огорожі порушує правила добросусідства, що, у свою чергу, є порушенням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС 17 лютого 2021 року у справі № 598/1708/18

Система LIGA360: Адвокат НААУ надається за акційною ціною, якщо ви сплатили щорічні внески фінансування діяльності органів адвокатського самоврядування. Отримайте понад 50 інформаційних модулів та інструментів для економії вашого робочого часу. Дізнавайтесь більше за посиланням.

Обставини справи

Позов мотивовано тим, що її сусідка на власній земельній ділянці встановила огорожу з метало-профілю висотою 2 м на відстані 3 м від будинку позивачки, внаслідок чого перешкоджає освітленості в кімнатах її будинку та створює незручності їй та дочці, яка є інвалідом першої групи з дитинства.

Позиція ВС

Із положень статті 319 ЦКвбачається, що власник зобов’язаний дотримуватися вимог закону, моральних засад суспільства і не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до положень статті 391 ЦК, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 81 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Факт низького рівня освітлення кімнати у належному позивачу будинку, в якій постійно перебуває особа з інвалідністю – дочка позивачки, встановлений протоколом проведення дослідження освітлення приміщень, складеного лікарем з комунальної гігієни відділення організації санітарно-гігієнічних досліджень.

У зв’язку із доведеним затіненням кімнати внаслідок встановлення відповідачем огорожі з метало-профілю, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що відповідач такими діями порушив правила добросусідства, така огорожа порушує права позивача, яка повністю опікується дочкою, яка є особою з інвалідністю та постійно прикута до ліжка в кімнаті, на користування зручностями свого житла, в тому числі щодо належного освітлення кімнати, що у свою чергу є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/white_logo-1.png
м.Заліщики, Чортківського району, Тернопільської області , вул . С. Бандери,15 «а».
Чернівці, вул. Андрія Кушніренка, 7 А, кабінет №105
+38(068)192-77-77
advokatdanilchuk@gmail.com

Підписуйтесь на нас:

БЕЗКОШТОВНА КОНСУЛЬТАЦІЯ