advokatdanilchuk@gmail.com
м.Заліщики, Чортківського району, Тернопільської області , вул . С. Бандери,15 «а».

Підпишіться на нас:

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/E5C46B41-A0B5-444F-A782-DAC13E9FEFC4.jpeg

Протокол слідчого експерименту після його оцінки судом за правилами, визначеними ст. 94 Кримінального процесуального кодексу, із точки зору належності, допустимості й достовірності набуває значення судового доказу.

 

У справі №761/10306/15-к особу було визнано винуватою і засуджено, зокрема, за умисне вбивство до довічного позбавлення волі. Апеляційний суд вирок скасував у цій частині через недостатність доказів, зазначивши, що показання обвинуваченого під час слідчого експерименту не можуть бути визнані належним доказом його вини через призму положень ч.4 ст.95 КПК. Адже суд не вправі обґрунтовувати своє рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Касаційний кримінальний суд зауважив, що апеляційний суд фактично ототожнив показання обвинуваченого та протокол проведення слідчого експерименту. Однак, якщо відомості повідомлено підозрюваним, обвинуваченим, свідком під час проведення процесуальних дій, то вони є складовим компонентом змісту документа як окремого процесуального джерела доказів. Зокрема, протоколу слідчого експерименту, де фіксуються його хід та результати. Отже, показання і протокол слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює за правилами ст.94 КПК.

Таким чином, ККС констатував, що в цьому випадку відсутні підстави для ототожнення показань та протоколу слідчого експерименту, які є окремими процесуальними джерелами доказів для встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні відповідно до ст.91 КПК.

Крім того, той факт, що в судовому засіданні обвинувачений змінив показання, не є підставою для визнання протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом. Адже слідчий експеримент та показання є окремими процесуальними джерелами доказів.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/5D75F2CA-FA48-447E-A1B4-1AA2ACA4639A-600x360.jpeg

Склад хуліганства матиме місце лише тоді, коли основним безпосереднім об’єктом посягання є саме громадський порядок. Такий висновок зробив ВС в постанові №631/2135/16-к, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

 

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

16 березня 2021 року                      м.Київ                               №631/2135/16-к

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в складі:

головуючого — АНТОНЮК Н.О.,
суддів: БУЩЕНКА А.П., ШЕВЧЕНКО Т.В. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засуджених Особи 1 і Особи 2на вирок Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 3.06.2020 та ухвалу Харківського апеляційного суду від 8.10.2020 щодо Особи 2, Інформація 1, громадянина України, уродженця м. Лозова Харківської області, з вищою освітою, працює старшим інспектором відділу превенції патрульної поліції Шевченківського ВП ГУ НП у Харківській області, раніше не судимого, зареєстрований за Адресою 1, фактично проживає за Адресою 2, Особи 1, Інформація 2, громадянина України, уродженця с.Просяне Нововодолазького району Харківської області, з вищою освітою, не працюючого, одруженого, має на утриманні неповнолітнього сина, раніше не судимого, зареєстрований та проживає за Адресою 3, Особи 3, Інформація 3, громадянина України, уродженця м.Первомайський Харківської області, з професійно-технічною освітою, не працюючого, одруженого, має на утриманні неповнолітню дочку, раніше не судимого, зареєстрований за Адресою 4, фактично проживає за Адресою 3, засуджених за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.122, ч.2 ст.296 Кримінального кодексу,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами обставини

Вироком Первомайського міськрайонного суду від 3.06.2020 Особа 2, Особа 1 та Особа 3визнані винуватими та призначено покарання за ч.1 ст.122 КК — у вигляді одного року обмеження волі, за ч. 2 ст. 296 КК — у вигляді одного року позбавлення волі. На підставі ч.1 ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим кожному із засуджених призначено остаточне покарання у вигляді 1 року позбавлення волі. Вирішено питання щодо речових доказів.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 8.10.2020 вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Згідно з вироком Особа 2, Особа 1 та Особа 3визнано винуватими у тому, що 20.06.2016, близько 00:40, перебували у кафе, до них підійшов потерпілий Особа 4, вони спілкувалися, випивали, а далі, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в громадському місці, на території кафе, засуджені грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, спричинили Особі 4 середньої тяжкості тілесні ушкодження, а також легкі тілесні ушкодження.

Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційних скаргах засуджені Особа 2 та Особа 1, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, просять скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Касаційні вимоги скаржники аргументують тим, що в їхніх діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК, оскільки між потерпілим та Особою 3 тривалий час були неприязні відносини через наявний у Особи 4 грошовий борг перед Особою 3, а тому дії засуджених не були спрямовані на порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства. Засуджені наголошують, що приводом для конфлікту із потерпілим стали саме неприязні відносини останнього з Особою 3, а тому немає підстав для кваліфікації їхніх дій як хуліганства. Крім цього, скаржники зазначають, що конфлікт не носив тривалого характеру.

Засуджені наголошують, що під час досудового розслідування та в судових засіданнях потерпілий надавав неправдиві показання щодо стаціонарного перебування в КЗОЗ «Харківська обласна клінічна травматологічна лікарня» з 1.07.2016 до 11.07.2016, висловлюють сумнів щодо показань низки свідків.

На обґрунтування касаційних вимог засуджений Особа 2 також стверджує, що одразу трьох осіб визнано винуватими у заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень, що суперечить вимогам КК, якими встановлено індивідуальну кримінальну відповідальність, а не колективну.

Серед іншого Особа 1 акцентує увагу, що матеріали кримінального провадження не містять будь-яких доказів перебування засуджених в стані алкогольного сп’яніння під час вчинення інкримінованих діянь, а тому суди безпідставно віднесли названу обставину до такої, що обтяжує покарання. На думку засудженого, має місце грубе порушення ст.66 КК, оскільки судами не враховано ступеня тяжкості вчинених злочинів та того, що він раніше не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, має на утриманні двох малолітніх дітей.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор заперечила вимоги касаційної скарги, оскільки, на її думку, дії засуджених кваліфіковано правильно, істотного порушення вимог кримінального процесуального законодавства немає. Просила у задоволенні касаційних скарг відмовити.

Засуджений Особа 2, захисник Бакулін Д.О. в інтересах засудженого Особи 1, потерпілий Особа 4 та його представник Крецул Л.М. надіслали до суду заяви про розгляд провадження без їхньої участі.

Інші учасники провадження у судове засідання не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду.

Мотиви суду

Суд заслухав суддю-доповідача, перевірив матеріали кримінального провадження, наведені в касаційних скаргах доводи та дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг <…>.

При касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінальних правопорушень, встановлених судами нижчих інстанцій.

На думку скаржників, суди неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, оскільки їхні дії не підлягають кваліфікації за ч.2 ст.296 КК, так як були зумовлені особистим мотивом, а не мотивом явної неповаги до суспільства.

Як наслідок, у своїх касаційних скаргах засуджені стверджують, що в їхніх діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбачений ч.2 ст.296 КК. Такі доводи Суд вважає слушними з огляду на таке.

Частиною 2 ст.296 КК встановлено кримінальну відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене групою осіб.

Суб’єктивна сторона хуліганства характеризується умисною формою вини та мотивом явної неповаги до суспільства, тобто у прагненні показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспільстві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам, суспільству, державі. При цьому така неповага має явний, тобто очевидний характер як для винного, так і для осіб, які спостерігають за його діями.

В основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров’я також є об’єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність.

Зокрема, дії, що супроводжувалися заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо знайомих осіб (членів сім’ї, родичів, сусідів та інших), і були викликані особистими неприязними стосунками, певними діями потерпілих тощо, кваліфікують як хуліганство лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Водночас наявність особистих неприязних стосунків між особами сама по собі ще не свідчить про відсутність хуліганського мотиву в діях обвинуваченої особи. Адже для визначення мотиву злочинних дій потрібно враховувати їх характер та спосіб учинення, причини, що спонукали особу вчинити певні дії, поведінку обвинуваченого та потерпілих до і під час події.

Судами нижчих інстанцій встановлено, що 19.06.2016 засуджені приїхали в кафе «Немешкало». До їхнього столу підійшов потерпілий і вони спілкувалися 15—20 хв. Потім Особа 4 та Особа 1 відійшли та сіли за інший стіл, де спілкувались окремо орієнтовно 5 хв., а згодом повернулися. У ході спілкування Особа 3 висловив своє незадоволення з приводу неповернутого грошового боргу потерпілим та схопив його за футболку, на що останній ударив Особу 3 долонею по обличчю. Названі обставини передували подальшому нанесенню тілесних ушкоджень потерпілому.

Тож судами було встановлено, що приводом для бійки стала розмова щодо неповернення боргу потерпілим. З оскаржуваних рішень убачається, що під час надання показань всі засуджені — Особа 2, Особа 1, Особа 3 — та потерпілий Особа 4 підтвердили, що названі обставини мали місце перед їхньою бійкою, ці показання є послідовними та не суперечливими. Таким чином, судами встановлено, що як засуджені, так і потерпілий Особа 4 у своїх показаннях сказали, що суперечка виникла саме через те, що останній нібито винен гроші.

Судами було встановлено, що у ході конфлікту засуджені викинули телефон потерпілого, а також те, що бійку намагався припинити власник кафе. Останній судам свідчив, що бачив штовханину на проїзній частині навпроти входу до кафе, однак не бачив щоб хтось когось бив.

Хоча конфлікт між засудженими та потерпілим відбувався у громадському місці, однак суди не встановили того, що внаслідок нього припинилася робота закладу або ж того, що у конфлікт були втягнуті відвідувачі закладу, знищене майно закладу тощо.

У правовій позиції Великої палати ВС, викладеній у постанові від 3.07.2019 у справі №288/1158/16-к, звернуто увагу на те, що хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки.

Обстановка й обставини події, динаміка їх розвитку й застосування засудженими насильства до конкретного потерпілого через можливе існування боргу не свідчать про те, що поведінка засуджених була зумовлена бажанням протиставити себе суспільству і продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Конфлікт мав у своїй основі конкретні особисті відносини між його сторонами. Привід, який став поштовхом для подальшого розвитку подій, чітко стосувався саме Особи 4 і подальші дії як засуджених, так і потерпілого в ході конфлікту зумовлювалися особистим мотивом.

Колегія суддів вважає, що у цьому випадку заподіяння насильства у вигляді спричинення легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень конкретному потерпілому у зв’язку із можливим існуванням боргу хоча й мало місце на території громадського закладу, однак посягало не на громадський порядок чи моральність, а саме на здоров’я Особи 4.

ВП ВС у згаданій вище постанові (справа №288/1158/16-к) вказала, що за відсутності мотиву явної неповаги до суспільства, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для їх кваліфікації як хуліганства. На цю позицію послався апеляційний суд, проте здійснив її неправильне застосування.

На відміну від злочинів проти особи, коли кримінально карані дії супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, зазначені дії як хуліганство кваліфікують лише у тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. у справі № 5-17кс12; № 5-41кс14 від 5 лютого 2015 року). З цього висновку чітко видно, що склад хуліганства матиме місце лише тоді, коли основним безпосереднім об’єктом посягання є саме громадський порядок.

Встановлені судами фактичні обставини свідчать, що мотивом конфлікту між засудженими та потерпілим у цьому кримінальному провадженні стала бесіда про грошовий борг Особа 4 перед Особа 3, з приводу чого останній висловив незадоволення, яке в ході словесної перепалки призвело до завдання фізичних ударів.

Таким чином, хоча конфлікт і відбувався у громадському місці, однак основним безпосереднім об’єктом посягання засуджених було здоров’я потерпілого, а не громадська безпека.

Як наслідок, колегія суддів доходить висновку про відсутність в діях засуджених складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК і вважає, що кваліфікація названих вище дій повинна здійснюватися за статтями про злочини проти особи.

Суди, правильно встановивши обставини справи, неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосували закон, який не підлягав застосуванню.

З урахуванням того, що дії Особи 2, Особи 1 та Особи 3 були кваліфіковані за ч.1 ст.122 та ч.2 ст.296 КК, викладених аргументів щодо розмежування хуліганства з кримінальними правопорушеннями проти особи, колегія суддів вважає, що кримінальне провадження у частині притягнення засуджених до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.296 КК потрібно закрити у зв’язку із відсутністю у вчинених діяннях складу цього кримінального правопорушення.

Відповідно до ч.2 ст.433 КПК якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов’язаний прийняти таке рішення.

З огляду на вказане, хоча засуджений Особа 3не оскаржує в касаційному порядку судові рішення, вирок місцевого та ухвала апеляційного судів підлягають скасуванню в частині визнання винуватими всіх засуджених за ч.2 ст.296 КК.

Водночас колегія суддів не погоджується з аргументами касаційних скарг, які стосуються притягнення засуджених до кримінальної відповідальності за заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Так, щодо доводів Особи 2 про неправильне притягнення усіх засуджених до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.122 КК, Суд зазначає таке.

Зі змісту ухвали апеляційного суду вбачається, що матеріалами кримінального провадження підтверджується, що у потерпілого Особи 4мали місце численні легкі тілесні ушкодження та одне ушкодження середньої тяжкості, які стали результатом спільних та узгоджених дій усіх засуджених. Адже кожен з них спричиняв тілесні ушкодження потерпілому, тим самим вносив свій вклад в кінцевий результат, наслідком чого стало отримання останнім низки тілесних ушкоджень. Указані тілесні ушкодження завдавались у рамках єдиного часового проміжку без відчутної різниці в інтенсивності дій кожного із засуджених, а тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що дії Особи 2, Особи 1 та Особи 3 були складовою єдиного злочинного задуму, у зв’язку з чим їх неможливо виокремити та піддати окремій кваліфікації.

З такою позицією апеляційного суду погоджується і колегія суддів. Послідовне нанесення потерпілому ушкоджень усіма засудженими вказує на спільність вчиненого ними кримінально-караного діяння.

Крім цього, колегія суддів погоджується із висновками судів про спричинення потерпіломуОсобі 4 тілесного ушкодження середньої тяжкості, оскільки це безпосередньо слідує з врахованого судами висновку додаткової судово-медичної експертизи від 19.12.2016 №7433-Ая/16. Відповідно до цього висновку Особі 4 спричинено закриту травму лівого плечового суглобу, яка не є небезпечною для життя в момент заподіяння, однак спричинила тривалий розлад здоров’я понад 3 тижні (21 день), і за цією ознакою відноситься до ушкоджень середнього ступеня тяжкості (згідно з пп.2.2.1 «а», «б», «в», 2.2.2 «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ від 17.01.95 №6).

Щодо аргументів касаційної скарги Особи 1 у частині обраного покарання, то Суд дійшов до таких висновків.

Стаття 65 КК визначено загальні засади призначення покарання. При цьому ч.2 названої статті передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання засудженого Особи 1 про неврахування судами при призначенні йому покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та того, що він раніше не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, має на утриманні двох малолітніх дітей.

Наведене спростовується тим, що безпосередньо в тексті вироку судом зазначено, що під час призначення покарання, зокрема, Особі 1 ураховано ступінь тяжкості та ступінь суспільної небезпеки вчиненого, його характеристику, а саме те, що він є раніше несудимим, за місцем роботи позитивно характеризується, висновок досудової доповіді органу пробації, згідно якого вчинення кримінального правопорушення та ризик небезпеки для суспільства є середнім.

Аргументи засудженого Особи 1 про відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів перебування засуджених в стані алкогольного сп’яніння під час учинення інкримінованих діянь не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються показаннями самого Особи 1, які він давав в судовому засіданні у суді першої інстанції.

За результатами касаційного перегляду колегією суддів встановлено, що у цьому кримінальному провадженні мало місце неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині кваліфікації дій Особи 2, Особи 1 та Особи 3 за ч.2 ст.296 КК. З урахуванням викладеного Суд вважає, що у частині кваліфікації вчиненого за ч.2 ст.296 КК кримінальне провадження слід закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 Кримінального процесуального кодексу. Такі повноваження суду касаційної інстанції узгоджуються із п.3 ч.1 ст.436 КПК, яким передбачено право касаційного суду за наслідками розгляду касаційних скарг скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження.

Разом з тим колегія суддів уважає, що оскаржувані рішення судів нижчих інстанцій в частині визнання винуватими Особу 2, Особу 1та Особу 3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КК та призначення покарання в цій частині є законними та обґрунтованими.

Висновки судів у цій частині ґрунтуються на детальному аналізі матеріалів провадження з повним дослідженням доказів та встановленням вини кожного із засуджених у вчиненні інкримінованого злочину, а тому в названій частині вирок та ухвала апеляційного суду відповідають стст.370, 419 КПК.

У зв’язку з виключенням із формули кримінально-правової кваліфікації складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК необхідно виключити посилання судів на ч.1 ст.70 КК під час призначення покарання винним за сукупністю кримінальних правопорушень.

Обраний судами вид та розмір покарання кожному із засуджених за ч.1 ст.122 КК є достатнім, справедливим, а підстав для його зміни Судом не вбачається. Таким чином, Особа 2, Особа 1 та Особа 3 вважаються засудженими за ч.1 ст.122 КК до покарання у виді обмеження волі кожен строком на один рік.

Керуючись стст.433, 436—438, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги засуджених Особи 1 і Особи 2 задовольнити частково.

Вирок Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 3.06.2020 та ухвалу Харківського апеляційного суду від 8.10.2020 у частині засудження Особи 1, Особи 2 та Особи 3 за ч.2 ст.296 КК скасувати та закрити кримінальне провадження в цій частині у зв’язку із відсутністю у вчиненому діянні складу цього кримінального правопорушення.

Виключити посилання судів на ч.1 ст.70 КК щодо призначення покарання засудженим за сукупністю кримінальних правопорушень.

У решті вирок Первомайського міськрайонного суду від 3.06.2020 та ухвалу Харківського АС від 8.10.2020 залишити без змін.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/0-02-05-9c2d164408512c2f4452969ec57a6047bf1124b8bd862803e9be1b1a9c3c1e6a_68cb491d-640x360.jpg

Потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди або шляхом звернення до страховика, в якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 Цивільного кодексу України підстав. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  910/4720/20.

Обставини справи

Розглядаючи справу, Верховний Суд зазначив, що предметом розгляду у цій справі є позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Р» до департаменту патрульної поліції про стягнення 73213,00 грн майнової шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Також ВС наголосив, що за загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 Цивільного кодексу України).

Завдання потерпілому шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди).

Водночас, ВС зазначив, що така дорожньо-транспортна пригода слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик).

Разом із тим, зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди.

Отже, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди або шляхом звернення до страховика, в якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 Цивільного кодексу України підстав.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги керувався в тому рахунку й обставинами справи, встановленими у вироку по справі №555/2369/17 щодо визнання позивача винним у вчиненні кримінального злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України та в подальшому скасованому, внаслідок задоволення Верховним Судом касаційної скарги позивача (потерпілого у справі № 555/2369/17) у зв’язку з неправомірною відмовою судом апеляційної інстанції у відкритті апеляційного провадження.

Так, при новому розгляді ухвалою від 14.05.2019 суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу потерпілого та скасував вирок Березнівського районного суду Рівненської області від 16.01.2018 і призначив новий розгляд в суді першої інстанції, мотивуючи встановленням факту неналежного виконання районним судом вимог ст. 349 цього Кодексу при проведенні судового розгляду, який суперечив вимогам положень ст. 2 КПК, та фактично позбавив гарантованих цим Кодексом прав учасників кримінального провадження і недотримання визначеної законом процедури судочинства, та визнав їх істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до положень ч. 6 ст. 9  та ст.ст. 409, 412 КПК України, є підставою для скасування вироку суду і призначення нового розгляду у суді першої інстанції, в іншому складі суду.

Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду, та направив справу для продовження розгляду до Північного апеляційного господарського суду.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/DAEE9A38-81E1-4EA0-8BB3-BE238BA09F77.jpeg

розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №12015100030004960 від 30.04.2015, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, уродженки м.Києва, громадянки України, зареєстрованої та проживаючої за Адресою 1, раніше не судимої, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358 Кримінального кодексу, за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду від 3.07.2019 щодо Особи 1.

Зміст судових рішень і встановлені судами обставини

Вироком Деснянського районного суду м.Києва від 24.12.2015 Особу 1 засуджено за ч.4 ст.358 КК до покарання у вигляді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.

Ухвалено стягнути з Особи 1 на користь держави 859,32 грн. процесуальних витрат за проведення судової експертизи.

Прийнято рішення щодо речових доказів.

Вироком суду Особу 1 визнано винуватою та засуджено за те, що вона, працюючи на посаді завідуючої стоматологічним відділенням філії №3 комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м.Києва, розташованого за адресою: м.Київ, вул.Закревського, 81/1, 01.11.2013, з метою уникнення наслідків несвоєчасного подання документів, що підтверджують проходження нею атестації та присвоєння (підтвердження) кваліфікації лікаря, надала до відділу кадрів підприємства завідомо підроблений документ, а саме — посвідчення про проходження підвищення кваліфікації, видане на її ім’я, в якому містилися дані про проходження нею 2.11.2012 атестації в атестаційній комісії при управлінні охорони здоров’я Волинської облдержадміністрації та присвоєння наказом по управлінню охорони здоров’я від 2.11.2012 №518/ос їй першої категорії лікаря стоматолога. У подальшому Особа 1залишилася працювати на зазначеній посаді та з 1.11.2013 почала отримувати нарахування до заробітної плати за категорією.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 3.07.2019 зазначений вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою захисника Особи 1 — адвоката Танчук М.А. — скасовано, а кримінальне провадження щодо Особи 1закрито на підставі п.3 ч.1 ст.284 Кримінального процесуального кодексу у зв’язку з недоведеністю винуватості Особи 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358 КК.

Постановлено процесуальні витрати в сумі 859,32 грн. віднести за рахунок держави.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо Особи 1 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд з порушенням вимог ст.94 КПК дав неправильну та необґрунтовану оцінку доказам, покладеним судом першої інстанції в основу обвинувального вироку, визнавши їх недопустимими через відсутність належних даних про повноваження прокурорів у кримінальному провадженні, та вважає, що зазначені докази одержані законним шляхом без порушення вимог КПК, які б могли бути підставою для їх визнання недопустимими. Указує на те, що в матеріалах кримінального провадження наявні постанови про призначення та зміну групи прокурорів, які містять підписи заступника прокурора району, а також у витягу з ЄРДР зазначені прізвища прокурорів, що уповноважені здійснювати процесуальне керівництво в кримінальному провадженні, які були безпосередньо досліджені судом першої інстанції. Звертає увагу на те, що фотознімки постанов без підпису про призначення та зміну групи прокурорів містяться лише на електронному носії, наданому стороною захисту, вміст якого безпосередньо апеляційний суд не досліджував.

Заперечень на касаційну скаргу прокурора від учасників судового провадження не надходило.

Підстави розгляду кримінального провадження об’єднаною палатою

Колегія суддів третьої судової палати ККС ухвалою від 17.06.2020 кримінальне провадження щодо Особи 1 за вказаною касаційною скаргою прокурора на підставі ч.2 ст.4341 КПК передала на розгляд ОП ККС.

Таке рішення колегія суддів прийняла у зв’язку з тим, що у ВС існують різні позиції щодо правозастосування стст.36, 37 КПК, зокрема в питанні наділення повноваженнями прокурора (групи прокурорів) у конкретному кримінальному провадженні, та вважала за необхідне відступити від висновку про застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові колегії суддів першої судової палати ККС від 19.05.2020 (справа №490/10025/17).

Так, у зазначеній постанові від 19.05.2020 колегія суддів не погодилася з тим, що відсутність постанови про визначення певного слідчого або прокурора сама по собі означає, що цей слідчий або прокурор не мав відповідних повноважень. На думку колегії, КПК не вимагає, щоб кожне рішення, яке приймається у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи, викладалось у формі постанови, визначення слідчого чи прокурора не є тим випадком, для якого КПК вимагає винесення постанови, та дійшла висновку про необов’язковість такої постанови для визначення конкретного слідчого або прокурора, яким доручається виконання відповідних повноважень у певній справі.

Натомість колегія суддів другої судової палати ККС у постанові від 19.04.2018 (справа №754/7062/15-к) дійшла протилежного висновку про те, що постанова про призначення прокурора, якою надаються конкретному прокурору (групі прокурорів) передбачені ст.36 КПК повноваження в кримінальному провадженні, є обов’язковою, як і підписання відповідною особою, що її винесла. Зауважила, що витяг з ЄРДР за відсутності процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва. Аналогічна правова позиція висловлена ККС у постановах від 19.09.2018 (справа №761/20108/15-к) та від 17.12.2019 (справа №235/6337/18).

З огляду на викладене, виходячи з необхідності забезпечення додержання принципу правової (юридичної) визначеності, є передбачені законом підстави для здійснення касаційного розгляду цього провадження ОП ККС.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор у судовому засіданні вважав касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, обґрунтованою та просив її задовольнити, скасувати ухвалу апеляційного суду щодо Особи 1 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Особа 1 та захисник Танчук М.А. у судовому засіданні вважали касаційну скаргу прокурора необґрунтованою та просили залишити її без задоволення.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника та прокурора, перевіривши матеріали провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів об’єднаної палати дійшла наступних висновків.

1. Щодо належної процедури визначення прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні

Відповідно до ст.2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу й щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Застосування належної процедури fair procedure (в європейській системі), dut procуes(в американській системі) є одним зі складових елементів принципу верховенства права, передбачає в тому числі, щоб повноваження органів публічної влади були визначені приписами права, і вимагає, щоб посадовці мали дозвіл на вчинення дії і надалі діяли в межах наданих їм повноважень.

Недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд.

Згідно з ч.1 ст.3 КПК керівник органу прокуратури — Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник місцевої прокуратури та їх перші заступники і заступники, які діють у межах своїх повноважень; прокурор — особа, яка обіймає посаду, передбачену ст.15 закону «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень (пп.9, 15).

Статтею 1311. Конституції встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч.2 ст.36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений, у тому числі: доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках — особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим кодексом; погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у випадках, передбачених цим кодексом, чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання; повідомляти особі про підозру; затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання.

Відповідно до чч.1, 2 ст.37 КПК прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів. Прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення. Здійснення повноважень прокурора в цьому самому кримінальному провадженні іншим прокурором можливе лише у випадках, передбачених чч.4 та 5 ст.36, ч.3 ст.313, ч.2 ст.341 цього кодексу та ч.3 цієї статті.

Слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 год. після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та через 24 год. з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР (чч.1, 2 ст.214 КПК).

Отже, визначення керівником органу прокуратури прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні є кримінально-процесуальним рішенням, яке утворює, змінює чи припиняє права та обов’язки, тобто має правові наслідки, в конкретному кримінальному провадженні з його початку до завершення та за процесуальною формою має бути передбачено (встановлено) кримінальним процесуальним законом.

Надання прав, покладення обов’язків та визначення обсягу відповідальності за своєю юридичною природою потребує письмової форми заради уникнення суб’єктивізму та забезпечення правової визначеності.

Чинний КПК в ст.110 передбачає, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Хоча ст.37 КПК й не передбачає для керівника органу прокуратури специфічної форми рішення про визначення прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні, така процесуальна форма вбачається, із тлумачення положень ст.110 КПК у взаємозв’язку з положеннями ч.5 ст.36 КПК. Відповідно до останньої норми Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування.

Виконання вимог кримінального процесуального закону забезпечується дотриманням кримінальної процесуальної форми, тобто пов’язане з дотриманням гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження щодо будь-яких дій та рішень владних суб’єктів кримінального провадження, зокрема: щодо гарантій оскарження та можливості перевірки законності таких рішень, перевірки безсторонності та об’єктивності владних суб’єктів.

У свою чергу постанова керівника відповідного органу прокуратури про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, має відповідати вимогам ст.110 КПК, у тому числі, постанова слідчого, дізнавача, прокурора виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення.

Згідно з положенням про ЄРДР, порядок його формування та ведення, затвердженим наказом Генерального прокурора від 30.06.2020 №298, реєстр — створена за допомогою автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої здійснюються збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у п.1 гл.2 цього розділу, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, унесені до реєстру, з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства та законодавства, яким врегульовано питання захисту персональних даних та доступу до інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до п.1 гл.2 положення до реєстру вносяться відомості, у тому числі про прізвище, ім’я, по батькові керівника органу прокуратури, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, детектива, керівника органу дізнання, дізнавача (уповноваженої особи інших підрозділів), який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування та/або здійснює досудове розслідування чи процесуальне керівництво.

Кримінальний процесуальний закон передбачає, що до ЄРДР уносяться відомості про: 1) дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; 2) прізвище, ім’я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника; 3) інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; 4) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела; 5) попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність; 6) прізвище, ім’я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до реєстру, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування; 7) інші обставини, передбачені положенням про ЄРДР. У реєстрі автоматично фіксується дата внесення інформації та присвоюється номер кримінального провадження (ч.5 ст.214 КПК).

Витяг з реєстру — згенерований програмними засобами ведення реєстру документ, який засвідчує факт реєстрації в реєстрі відомостей про кримінальне правопорушення, отриманих за визначеними у п.3 цієї глави параметрами, які є актуальними на момент його формування (п.2 гл.4 положення).

Отже, витяг з ЄРДР не може замінити постанову керівника відповідного органу прокуратури про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, оскільки він не є кримінально-процесуальним рішенням, яке породжує зазначені правові наслідки в конкретному кримінальному провадженні.

Об’єднана палата дійшла висновку, що, за змістом стст.36, 37, 110 КПК, рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та в разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов’язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення в формі постанови, у тому числі бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.

2. Щодо наслідків недотримання належної процедури визначення прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні

Конституцією встановлені права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Зокрема, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст.62 Конституції).

У кримінально-процесуальній доктрині загальновизнаними є такі критерії допустимості доказів: належне джерело; належний суб’єкт; належна процесуальна форма; належна фіксація; належна процедура; належний вид способу формування доказової основи. В аспекті належного суб’єкта у тому числі слід розглядати й прокурора.

Недопустимими є докази, здобуті внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч.1 ст.87 КПК).

У випадку здійснення прокурором, який не визначений керівником органу прокуратури як такий, що здійснюватиме процесуальне керівництво в конкретному кримінальному провадженні, дій, передбачених ст.36 КПК, то вони провадяться неналежним суб’єктом.

Виходячи з наведеного, відсутність постанови про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні, та в разі необхідності — групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, у матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури зумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.

3. Щодо доводів касаційної скарги прокурора

Доводи касаційної скарги прокурора в кримінальному провадженні щодо Особи 1 про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність об’єднана палата вважає не обґрунтованими.

Згідно зі ст.433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст.370 судове рішення повинне бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим кодексом, на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 цього кодексу, та в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Зі змісту положень ч.2 ст.418, ст.419 КПК вбачається, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому стст.368—380 цього кодексу. В ухвалі суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має бути зазначено узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення — підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, викладаються докази, що спростовують її доводи.

Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, уважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (ст.6 конвенції).

Статтею 62 Конституції гарантовано, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зазначені права та свободи мають своє відображення в загальних засадах кримінального провадження, а саме — у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ч.1 ст.17 КПК полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводи свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення й має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Конституційний Суд у рішенні від 26.02.2019 №1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції (конституційності) ст.3682 КК зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio proreo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).

Розумний сумнів — це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.

Виконуючи свій професійний обов’язок, передбачений ст.92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна й безстороння людина може пояснити факти, установлені в суді, а саме — винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред’явлено обвинувачення.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника Особи 1 — адвоката Танчук М.А., дійшов висновку, що докази обвинувачення є недостатніми для визнання Особи 1 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.358 ч.4 КК, та наявні підстави, передбачені в п.3 ч.1 ст.284 КПК, для закриття кримінального провадження.

З протоколу судового засідання від 3.07.2019 та аудіозапису цього судового засідання, який міститься на технічному носії фіксації кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, убачається, що апеляційний суд з дотриманням вимог ст.94 КПК безпосередньо дослідив у судовому засіданні письмові докази, надані сторонами захисту та обвинувачення, і встановив, що на час виконання вимог ст.290 КПК у кримінальному провадженні, унесеному до ЄРДР за №12015100030004960, а саме — 30.04.2015 постанови від 17.12.2014 та від 25.03.2015 про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №12014100030014087 від 14.12.2014, з якого були виділені матеріали щодо Особи 1на порушення вимог стст.37, 110 КПК не містили підпису заступника прокурора Деснянського району м.Києва Особи 2, а тому прокурори Особа 5, Особа 3, Особа 4 станом на 30.04.2015 не мали повноважень прокурора у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, передбачених ст.36 КПК.

Суд апеляційної інстанції дослідив та належно оцінив на предмет належності та допустимості: протокол надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 30.04.2015, у ході якого захисник Танчук М.А. застосовувала фотозйомку за допомого фотоапарату марки Canon digital ixus 75, що не заперечувалось у судовому засіданні стороною обвинувачення; висновки спеціалістів від 4.06.2015 та 15.12.2015 відповідно про те, що графічні файли, які були виготовлені 30.04.2015 та містять фотознімки постанов заступника прокурора Деснянського району м.Києва Особи 2 про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №12014100030014087 від 14.12.2014, від 17.12.2014 та від 25.03.2015 не містять підпису останнього та виявлено повний збіг набору знаків і символів, наявності, відсутності та розміру пробільних ділянок, інтервалів та відступів, за винятком відсутності підпису, зі змістом графічних файлів із фотозображеннями постанов заступника прокурора Деснянського району м.Києва Особи 2 про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні, унесеному до ЄРДР за №12014100030014087 від 14.12.2014, від 17.12.2014 та від 25.03.2015, які були долучені до матеріалів кримінального провадження безпосередньо в судовому засіданні та містили відповідні підписи зазначеної службової особи.

Ураховуючи наведене, вказані постанови від 17.12.2014 та 25.03.2015 не могли породжувати відповідних правових наслідків, а саме: виділення матеріалів досудового розслідування прокурором Особою 5 щодо Особи 1 в окреме провадження, унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР за №12015100030004960 від 30.04.2015 щодо Особи 1, повідомлення останній про підозру та надання слідчим за дорученням не уповноваженого прокурора Особи 5 доступу до матеріалів досудового розслідування.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що Особі 1 висунуто обвинувачення без повідомлення про підозру, тобто без дотримання встановленої кримінальним процесуальним законом процедури та за відсутності належних даних про повноваження прокурора Особи 5, яка затвердила обвинувальний акт, а тому докази у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №12015100030004960 від 30.04.2015, визнано недопустимими. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам стст.370, 419 КПК.

Істотних порушень кримінального процесуального закону, які були б підставами для скасування чи зміни судового рішення, не виявлено.

Ураховуючи зазначене, об’єднана палата підстав для задоволення касаційної скарги прокурора та скасування ухвали апеляційного суду щодо Особи 1 не знаходить.

Виконуючи приписи ст.442 КПК, об’єднана палата робить висновок, як саме повинна застосовуватись норма права, яка встановлює належну процедуру визначення прокурора або групи прокурорів, що здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні та із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, що передала справу на розгляд об’єднаної палати.

Висновок

За змістом стст.36, 37, 110 КПК, рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні, та в разі необхідності — групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов’язково повинне прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення у формі постанови, у тому числі, бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.

Відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури зумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.

Керуючись стст.434, 4342, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Ухвалу Київського апеляційного суду від 3.07.2019 щодо Особи 1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції,— без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/0-02-05-d9445b225a1240d9dbdc0ac59c712505900ea0c662a837614bd788e0ca17dd42_74cb6279-640x360.jpg

13 червня 2019 року рішенням 4-р/2019 Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленою під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.

Таким чином КСУ визнав, що необхідність продовження строку тримання під вартою повинна бути не тільки предметом дослідження суду, який розглядає справу по суті. Перевірити таке рішення суду першої інстанції може й апеляція.

В історії процесуального закону і щодо Кримінального процесуального кодексу в редакції 1960 року вперше передбачено можливість окремого апеляційного оскарження, ухвал суду під час розгляду справи.

Обгрунтовуючи власні висновки, КСУ, з посиланням на резюме Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія) від 18.03.2019 року №939/2018, зазначив, що «на відміну від розгляду клопотання щодо звільнення, поданих пізніше, розгляд апеляційної скарги іншим суддею – що не брав участі в ухваленні рішення про тримання під вартою й через це позбавлений упередженості на користь такого рішення – надає можливість виправити помилки, які могли бути допущені при ухваленні рішення про тримання під вартою підозрюваного або про продовження такого тримання»; « у питаннях такої ваги, як позбавлення волі, кращим є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли звільнення вже не є можливим, а його наслідком може бути лише відшкодування».

Венеційська Комісія не говорила в своєму резюме про ідею апеляції. Така ідея знаходить своє відображення в відповідних змінах до Кримінального процесуального закону, але не охоплюється цими змінами всі випадки, які можуть статися на практиці.

14 січня 2021 року, набув чинності Закон України від 2 грудня 2020 року №1027-IX «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення виконання рішення Конституційного Суду України стосовно оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою».

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/5D75F2CA-FA48-447E-A1B4-1AA2ACA4639A-600x360.jpeg

У роботі адвоката багато що залежить від його техніки. Іноді на перший погляд безнадійна справа може бути повернута на користь клієнта в результаті застосування адвокатом тактичних інструментів, які можуть звести нанівець всі докази, отримані слідством, та в кінцевому результаті роблять справу виграшною. Одним з джерел корисних лайфхаків для кожного адвоката є судова практика. У зв’язку з цим метою цієї статті є аналіз найбільш цікавих, на думку автора, судових справ Верховного Суду за 2021 р., які стосуються практики визнання доказів недопустимими.

1. Недопустимість доказів, здобутих у рамках іншого кримінального провадження

У постанові від 26.01.2021 р. у справі №127/25394/18 Касацій ний кримінальний суд Верховного Суду дійшов висновку, що докази, здобуті в рамках іншого кримінального провадження (до того ж, щодо іншої особи), з яким провадження щодо обвинуваченого не об’єднувалось та не виділялося з нього, є недопустимими та не можуть бути використані з метою доведення вини особи.

2.  Недопустимість доказів у розслідуванні корупційних злочинів

Розглядаючи справу №369/13151/14-к за обвинуваченням службової особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, у зв’язку з отриманням неправомірної вигоди, Касацій ний кримінальний суд Верховного Суду у постанові від 27.01.2021 р. встановив наявність ряду грубих порушень кримінального процесуального законодавства, що призвели до визнання здобутих у рамках слідства доказів недопустимими.

Зокрема, за результатами розгляду касаційної скарги прокурора Верховний Суд встановив наступні порушення: досудове розслідування у кримінальному провадженні здійснювалось за неналежною підслідністю; проведення обшуку за місцем роботи підозрюваного здійснювалось із грубим порушенням КПК України (протокол обшуку містив неточності щодо адреси місця проведення обшуку, присутніх осіб); опитування підозрюваного проведене без вручення відповідної постанови прокурора, пропозиції пройти опитування, складення окремого протоколу. У зв’язку з зазначеним всі докази, здобуті слідством під час досудового розслідування, були визнані недопустимими.

Особливої уваги заслуговують висновки Верховного Суду щодо оцінки матеріалів НРСД. Так, у зазначеній справі №369/13151/14-к касацій ний суд погодився з судами попередніх інстанцій, що докази, отримані за результатами НРСД у рамках кримінального провадження, є недопустимими, оскільки ухвали слідчого судді, а також постанова прокурора про контроль вчинення злочину не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, на стадії закінчення досудового розслідування під час надання доступу до його матеріалів (ця позиція узгоджується з висновками, що містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.09.2019 р. у справі №751/7557/15-к).

Також Верховний Суд погодився з висновками попередніх судів, що діяльність слідчих органів у кримінальному провадженні стосовно підозрюваного не була пасивною і не обмежувалась спостереженням. Зокрема, суд звернув увагу на те, що особа, яка була залучена до конфіденційного спів робітництва, звернулась до правоохоронних органів та надала згоду на співробітництво ще до висунення обвинуваченим, згідно з пред’явленим йому обвинуваченням, вимог до третіх осіб про надання неправомірної вигоди.

3. Витяг з ЄРДР не може замінити постанову про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів

Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду, розглядаючи справу №754/7061/15 за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, зазначила, що у кримінально-процесуальній доктрині загальновизнаними є такі критерії допустимості доказів:

  • належне джерело;
  • належний суб’єкт;
  • належна процесуальна форма;
  • належна фіксація;
  • належна процедура;
  • належний вид способу формування доказової основи.

В аспекті належного суб’єкта слід розглядати у т. ч. й прокурора.

У випадку здійснення прокурором, який не визначений керівником органу прокуратури як такий, що здійснюватиме процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні, дій, покладених на нього ст. 36 КПК України, вони здійснюються неналежним суб’єктом. Виходячи з цього, відсутність у матеріалах досудового розслідування постанови про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, а у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повно важення прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те закон них повноважень.

Разом з тим, за змістом ст. 36, 37, 110 КПК України рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, а у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повно важення прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов’язково має прийматись у формі постанови, яка повинна міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК України вимогам до процесуального рішення у формі постанови, в т. ч. має бути підписана службовою особою, яка її прийняла, та не може бути замінена з ЄРДР.

4. Висновок податкової перевірки, проведеної без належної правової підстави, є недопустимим доказом

У постанові від 16.02.2021 р. у справі №752/18344/16-к за обвинуваченням колишньої голови правління ВАТ НАСК «Оранта» у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, у зв’язку з неналежним виконанням службових обов’язків, що призвело до зав дання матеріальної шкоди, Касацій ний кримінальний суд Верховного Суду встановив, що в основу висновку про «не ефективну господарську діяльність» обвинуваченого прокурором покладено довідку, складену Державною фінансовою інспекцією за результатами перевірки юридичної особи. Надаючи оцінку цій довідці, Верховний Суд на підставі аналізу спеціального законодавства дійшов висновку, що перевірка ВАТ НАСК «Оранта» здійснена з порушенням вимог щодо підстав проведення податкової перевірки, а отже, довідка, складена за результатами перевірки, є недопустимим доказом у розумінні ст. 86, 87, 94 КПК України.

5. Докази, отримані в результаті обшуку приміщення під виглядом його огляду, є недопустимими

Розглядаючи справу №127/13350/18 за обвинуваченням особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 313, ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 311 КК України, у зв’язку з придбанням з метою виготовлення психотропних речовин та зберіганням їх у власній квартирі, Касацій ний кримінальний суд Верховного Суду у постанові від 20.01.2021 р. дійшов висновку, що органами досудового розслідування був проведений огляд місця події — орендованої квартири. Натомість перевіркою матеріалів досудового розслідування встановлено відсутність даних, які могли б стати підставою для проведення огляду. З’ясовано, що огляд проводився в грубій, примусовій формі, а відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань саме на підставі даних, отриманих під час такої слідчої дії. У зв’язку з зазначеним касацій ний суд погодився з висновком апеляційного суду, що проведений огляд місця події був фактично обшуком, що має відбуватися виключно на підставі ухвали слідчого судді. А докази, отримані під час незаконної слідчої дії, є недопустимими.

Висновок

Як показує практика, органи досудового розслідування часом можуть допустити вчинення грубих процесуальних помилок, які призводять до недопустимості всієї доказової бази за принципом «отруйного дерева».

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/головна-1-640x360.jpg

Коли кримінальне провадження закрите слідчим, клопотання про долю речових доказів, подане в порядку ч.9 ст.100 Кримінального процесуального кодексу, вирішується судом, а не слідчим суддею.

 

Про це нагадав Касаційний кримінальний суд, переглядаючи рішення попередніх інстанцій у справі №234/17070/19.

У ній постановою слідчого територіального управління Державного бюро розслідувань закрито кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю в діях особи складу кримінального правопорушення. Своєю чергою прокурор звернувся до суду з клопотанням у порядку ч.9 ст.100 КПК про необхідність вирішити долю речових доказів і винести ухвалу, якою зняти з них арешт.

Проте слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання, оскільки в цьому кримінальному провадженні досудове розслідування вже не здійснюється, а тому він не наділений повноваженнями судового контролю.

Як зазначив ККС, чинний КПК розрізняє поняття «суд» і «слідчий суддя», визначаючи стадії кримінального провадження, здійснення ними своїх повноважень і належним чином розмежовуючи їх. Відповідно до ч.9 ст.100 КПК в разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно зі стст.171—174 цього кодексу.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2019/10/F95EFB25-4C7D-4329-87BE-82E46D370AE8.jpeg

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 428/11944/19, в якій досліджував питання відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що чоловіка було визнано винуватим у тому, що перебуваючи за місцем свого мешкання,  в кімнаті, де він проживав разом із своєю співмешканкою та її матір’ю, під час сварки з останньою вийшов разом з нею із кімнати та разом спустився сходами на майданчик, де у чоловіка виник злочинний умисел, спрямований на умисне вбивство. Реалізуючи  його, обвинувачений схопив потерпілу за шию та умисно тричі вдарив її потилицею об кут поряд розташованої з ним бетонної стіни майданчика, після чого наніс ще 4 удари кулаками у шию та обличчя потерпілої, від яких остання втратила рівновагу та впала на бетонну підлогу. Чоловік, продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел на заподіяння смерті потерпілої, підійшов до лежачої на підлозі потерпілої і наніс їй не менше 6 ударів ногами в грудну клітку, тулуб та ноги.

У результаті протиправних дій  потерпілій були спричинені численні тілесні ушкодження, і смерть настала від травматичного шоку, який розвинувся внаслідок тупої поєднаної травми тіла з переломами кісток лицьового черепа.

За вироком місцевого суду чоловіка визнано винуватим і засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 11 років. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін.

В обґрунтування своєї касаційної скарги захисник вказував на те, що місцевий суд неправильно кваліфікував дії особи, оскільки злочин було вчинено без застосування будь-яких знарядь і жодна обставина не свідчить про наявність у особи умислу саме на вбивство, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС зазначили, що твердження сторони захисту про необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 121 КК є необґрунтованими та спростовуються встановленими фактичними обставинами кримінального правопорушення.

Так, ч. 1 ст. 115 КК передбачає відповідальність за умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. У свою чергу ч. 2 ст. 121 КК передбачає відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

ВС зазначив, що умисне вбивство відрізняється від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, і визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю.

Умисел має дві характерні ознаки – інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна – це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків; вольова – наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Також ВС відзначив, питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

При цьому спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляється у способі вчинення діянь.

З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених у вироку доказів переконливо свідчить про те, що поведінка засудженого до (постійні сварки з потерпілою, неодноразове застосування фізичного насильства як по відношенню до співмешканки, так і щодо її матері – потерпілої) та після вчинення злочину, механізм, характер, спосіб завдання, кількість ударів (3 удари потилицею об кут бетонної стіни, 4 удари кулаками у голову та шию потерпілої, не менше 6 ударів ногами в грудну клітку, тулуб та ноги) та локалізацію тілесних ушкоджень, переважна більшість яких заподіяна обвинуваченим у життєво-важливі органи (голову та шию), безумовно вказують на спрямованість його дій саме на позбавлення життя потерпілої.

Також про наявність у нього умислу саме на заподіяння смерті потерпілій свідчить і той факт, що обвинувачений не припинив свої протиправні дії після того, як після заподіяння  потерпілій численних ударів остання впала на бетонну підлогу, а навпаки підійшов до лежачої на підлозі потерпілої та, розуміючи те, що вона ще жива і не може здійснювати опір, з достатньою силою наніс ногами не менше 6 ударів в область грудної клітки, тулубу та ніг потерпілої, тобто бажав настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті від вчиненого ним діяння.

ВС відзначив, урахувавши всі встановлені обставини кримінального провадження, суди правильно встановили, що засуджений мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій, а тому його дії за ч. 1 ст. 115 КК кваліфіковано правильно.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.

https://advokatdanilchuk.com/wp-content/uploads/2021/04/white_logo-1.png
м.Заліщики, Чортківського району, Тернопільської області , вул . С. Бандери,15 «а».
Чернівці, вул. Андрія Кушніренка, 7 А, кабінет №105
+38(068)192-77-77
advokatdanilchuk@gmail.com

Підписуйтесь на нас:

БЕЗКОШТОВНА КОНСУЛЬТАЦІЯ